Земля степів і козаків
Петриківка — селище міського типу на Дніпропетровщині, на правому березі Дніпра. Перші достовірні документальні згадки про поселення сягають 1772 року; назва пов'язана з іменем останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, який опікувався заснуванням поселення на місці колишнього запорізького зимівника. Село мало статус казенної державної слободи і не знало кріпацтва, а тричі на рік тут відбувалися великі ярмарки. Вільний статус населення й активна торгівля сприяли розвитку тут самобутніх ремесел, серед яких згодом виокремився декоративний розпис.
Народні витоки: чепурушки та мальовки
Петриківський край здавна славився народними майстрами. На петриківських ярмарках, що збиралися тричі на рік, селяни купували мальовану кераміку і дерев'яний посуд, бандури й прядки, скрині та рушники з квітковими візерунками, а згодом — і самі мальовки.
Найстараннішних господинь, які вправно все встигали — і хату помазати, і полотно виткати, і рушник вишити, і розпис навести, — у Петриківці називали чепурушками. Саме вони з покоління в покоління передавали навички розпису донькам і невісткам, а найбільшу цінність мали роботи тих чепурушок, які спеціалізувалися на розписі хат та їхніх інтер'єрів.
З кінця XIX століття, відколи поширилися яскраві анілінові барвники, чепурушки почали переносити квіткові візерунки з побілених стін на тонкі паперові аркуші — мальовки. Ці малюнки легко було возити й продавати на ярмарках, і з часом вони поступово витіснили настінний розпис. Сам хатній стінопис занепав з початком колективізації, коли селянський побут значною мірою втратив колишню радість, а з нею й бажання прикрашати оселю.
Перші дослідники
Лише на межі XIX–XX століть, коли зріс інтерес до народного мистецтва, безіменні розписи сільських майстринь набули авторства. Історик і етнограф Дмитро Яворницький з Катеринослава (нині Дніпро) одним з перших відкрив красу петриківської квітки сучасникам: уже 1905 року в заснованому ним Катеринославському музеї зберігалося чимало предметів побуту з петриківським розписом, а до 1923 року в музеї зібрали близько тисячі узорів.
За дорученням Яворницького художниця Євгенія Евенбах під час експедицій 1911 і 1913 років робила акварельні копії настінних розписів та замовляла місцевим майстриням невеликі малюнки на папері — саме з таких малюнків Тетяни Пати починається знайомство з петриківським орнаментальним мистецтвом у музейних колекціях. Подальші дослідження продовжили мистецтвознавиця Євгенія Берченко (книга «Настінне малювання українських хат», 1930) та, у 1960–70-х, Б. Бутник-Сіверський і Наталія Глухенька, авторка перших монографічних альбомів про Тетяну Пату та Федора Панка.
Особливу роль у порятунку традиції відіграв місцевий вчитель малювання Олександр Статива (1898–1966). Ще до знакової виставки 1936 року він почав збирати зразки робіт петриківських чепурушок і вести просвітницьку роботу серед сільської громади, наполягаючи на художній цінності цього мистецтва. На початку 1930-х Статива зібрав і надіслав до Київського музею українського мистецтва сто зразків петриківських розписів — ця добірка привернула увагу столичних кураторів і згодом стала одним із приводів запросити петриківських майстринь до Києва (див. розділ про виставку 1936 року). Пізніше, у 1966 році, Статива написав монографію «Майстер декоративного розпису Надія Білокінь» — одну з перших наукових біографічних праць про петриківських майстринь, а також долучився до організації школи декоративного малювання в Петриківці.
Природа як джерело натхнення
Майстрів петриківського розпису завжди об'єднувала велика любов до рідного краю. У квітковому переплетенні петриківського візерунка відчувається аромат трав, ягід і квітів вільних степів Придніпров'я.
Водночас петриківський візерунок ніколи не був прямим відображенням природних мотивів — це світ, народжений творчою уявою народних майстрів: казкові «цибульки» і «кучерявки», троянди й папороті, жар-птиці й горлиці, сови й зозулі, золоті рибки з таємничого синього океану. У колористиці склалося поєднання трьох основних кольорів — жовтого, червоного та зеленого, як правило, на білому тлі, а в мотивах закладена своя символіка: квітка як вершина краси природи, калина й мальва — символ дівочої краси, зозуля — символ вічного руху часу.
Три петриківські чарівниці
Тетяна Пата, Надія Білокінь та Ірина Пилипенко — три надзвичайні майстрині, чиї імена першими стали відомі широкому загалу.
Тетяна Пата була унікальним явищем навіть серед найвидатніших чепурушок — не лише художницею з неповторним власним почерком, а й засновницею окремої школи декоративного розпису. Народжена в бідній селянській родині з восьми дітей, вона з юних літ досконало опанувала розпис хат і печей, творячи «на око», але з великою віртуозністю, свої райські сади з польових і садових квітів та калини.
Надія Білокінь сприймала й творила свій живописний світ інакше — вона справжня народна майстриня деталі й композиції: весільні потяги, чепурушки, сватання — наївний світ доброти і щастя, народжений щирістю почуттів.
Ірина Пилипенко — найбільш традиційна з трьох, її мистецтво найтісніше пов'язане з витоками петриківського розпису, коли мальовка ще говорила мовою настінного малювання.
Поруч із ними творили Параска Павленко (яка продовжувала працювати у столітньому віці), Надія Тимошенко, Ганна Пилипенко-Ісаєва, Пелагея Глущенко та Василь Вовк — кожна й кожен зі своїм неповторним голосом у спільному хорі петриківських майстрів.
Природні фарби та інструменти
Фарби петриківські чепурушки варили з того, що давала земля: червону — з вишневого соку, зелену — з пирію та листя паслону, синю — з квітів проліска, жовту — з пелюсток соняшника, лушпиння цибулі та яблуневої кори. Фарби розводили на яєчному жовтку й молоці, закріплювали вишневим клеєм або буряковим цукром.
Наприкінці XIX століття у побут увійшли яскраві анілінові барвники, якими стали виконувати здебільшого мальовки на папері; акварель і гуаш набули поширення лише в повоєнні роки. Пензлями слугували стеблинки очерету й рогози, саморобні пензлики з котячої шерсті — так звані «квачики» — і власні пальці майстрині. Ці ж інструменти, як не дивно, петриківські майстри використовують і сьогодні, віддаючи їм перевагу перед фабричними пензлями.
Техніка виконання
Петриківський розпис виконується без попереднього ескізу — майстер працює одним впевненим рухом пензля, і виправити невдалий мазок практично неможливо. З двох базових прийомів — мазка «від себе» («гребінчик») і мазка «на себе» («зернятко») — складається основний словник петриківського письма; поєднання кількох «гребінчиків» і «зерняток» утворює характерний елемент «горішок». Соковиті ягоди традиційно наносять просто пальцем — відбиток виходить з ледь помітною випуклістю, що створює враження об'єму.
Композицію завжди будують асиметрично: спочатку в центрі аркуша намічають великі плями квітів або ягід, а тоді домальовують дрібніші елементи — пуп'янки, листя, тонку «папороть», «мілоч» (найдрібніші штрихи й травинки). Світлотіні досягають найпростішим технічним прийомом: верхню частину пелюстки чи листка малюють світлим тоном, нижню — темним, змішуючи фарби просто на пензлі.
Традиційні композиційні схеми петриківського розпису — «килимок» (щільний прямокутний візерунок), «вінок» або «вензель», «букет» і «бігунець» (безкінечна кайма-стрічка). У побудові композиції важливу роль відіграє гармонійний контраст.
Визнання: виставка 1936 року в Києві
Перша велика виставка народного мистецтва відбулася в Києві 1936 року — саме туди, за сприяння Олександра Стативи, який роком раніше надіслав до Київського музею українського мистецтва добірку петриківських розписів, запросили групу петриківських майстринь на чолі з Тетяною Патою. У Києві в цих роботах побачили значний мистецький потенціал, і невдовзі виставка експонувалася також у Москві та Ленінграді.
Ірина Пилипенко та Ганна Ісаєва отримали дипломи першого ступеня; Тетяна Пата й Надія Білокінь повернулися додому зі званням Майстра народного мистецтва. Ця поїздка стала поворотним моментом: контакт із шедеврами світового мистецтва й обмін досвідом з майстрами інших регіонів якісно змінили саму петриківську мальовку — з простої прикраси сільської хати вона перетворилася на самостійний твір мистецтва. У 1936–1937 роках Тетяну Пату запросили розписувати інтер'єри Київського художнього інституту, а разом з Надією Білокінь і Ганною Павленко вона прикрашала розписом Український павільйон на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві.
Петриківська школа декоративного малювання
Заснована зусиллями Олександра Стативи Петриківська школа декоративного малювання відкрилася у вересні 1936 року і відіграла вирішальну роль у становленні промислу. Серед найвидатніших учнів школи — Галина Прудникова, Векла Кучеренко, Явдоха Клюпа, Іван Завгородній, Марія Шишацька, Олександра Пікуш, Надія Шулик, Федір Панко, Василь Соколенко та Зоя Кудіш. Школа проіснувала до 1941 року, коли її роботу перервала війна.
У 1950–60-х завдяки численним виставкам петриківське мистецтво вийшло за межі України, а найталановитіших народних майстрів прийняли до творчої спілки професійних художників.
Розпис по порцеляні: Київська група
У повоєнні роки з Петриківки до Києва переїхала група молодих учениць Тетяни Пати — Пелагея Глущенко, Марфа Тимченко, Віра Павленко, Ганна Павленко-Черниченко та Віра Клименко-Жукова. Їхня творчість надовго пов'язалася з Київським експериментальним кераміко-художнім заводом: із приходом петриківчанок в історії української порцеляни розпочався новий етап — досягнення народного орнаментального мистецтва вперше системно перенесли на порцеляну.
Віра Павленко (1912–1991) працювала в більш графічній, мініатюрній манері, вводячи в композиції постаті українських дівчат у національному вбранні. Ганна Павленко-Черниченко (1919–2008), лауреатка премії імені Катерини Білокур, поєднувала розпис порцеляни зі станковим малюнком, компонуючи вишукані двоколірні й триколірні «вазони». Пелагея Глущенко (1908–1983) з 1937 року викладала в Київському училищі прикладного мистецтва, а її творчість позначена більш графічним, щільним і витонченим рисунком — наслідком паралельної роботи в поліграфії. Віра Клименко-Жукова (1921–1965) на початку 1960-х сміливо вводила нетипові для традиції мотиви — тюльпани, сливи, груші, перці — та нову кольорову гаму на основі рожевого, синього й фіолетового.
Окремо в цьому середовищі сформувалася творчість Марфи Тимченко (1922–2009), народного художника України, лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка. Понад тридцять років вона розписувала порцелянові сервізи, тарелі й вази на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі, а з початку 1970-х дедалі більше зверталася до живописно-декоративного пейзажу й народної картинки, поєднуючи орнаментальну традицію із сюжетним живописом.
Фабрика «Дружба»: між сувеніром і мистецтвом
У повоєнні роки в самій Петриківці постала промислова лінія розвитку розпису. 1958 року Федір Панко об'єднав самозайнятих майстрів у цех підлакового розпису при артілі вишивальниць «Вільна селянка»; до середини 1960-х цех виріс у фабрику художніх виробів «Дружба».
Основним напрямком фабрики став підлаковий розпис на пресованій тирсі, пап'є-маше та пластмасі — переважно шкатулки, декоративні тарелі та інші сувеніри, вкриті чорним лаком. Саме тоді, під керівництвом Федора Панка як головного художника фабрики, склалося поширене, хоч і історично неточне уявлення, що петриківський розпис — це візерунок на чорному тлі: традиційно чорне тло ніколи не було характерним для петриківки, цей прийом прийшов із виробничої логіки фабричного сувеніра. Малювання поступово втрачало зв'язок із селянським побутом і ставало продукцією на потік.
Це не було особистою творчою поразкою Панка — так вимагав час: фабричне виробництво мусило конкурувати з дешевшими промисловими сувенірами, і без стандартизації та адаптації до нового матеріалу петриківський промисел міг просто не вижити економічно.
На початку 1970-х ситуацію на фабриці змінив Василь Соколенко, який очолив лакувальний цех «Дружби» й повернув виробництво до традиційного матеріалу — дерева, залишаючи тлом виробів природний колір деревини замість чорного лаку. Водночас сам Федір Панко у 1970 році заснував власну експериментальну творчу майстерню при Дніпропетровському художньо-виробничому комбінаті, де зосередився вже не на потоковому сувенірі, а на якісних авторських зразках і власних мистецьких пошуках — зокрема серії панно за мотивами українських народних пісень.
Василь Соколенко
Василь Соколенко (1922–2018) закінчив Петриківську школу декоративного малювання 1941 року, навчаючись безпосередньо у Тетяни Пати. У повоєнні роки він працював методистом обласного будинку народної творчості та організував художню студію в селі Іванівка, а з 1962 року викладав у петриківській філії Дніпропетровської дитячої художньої школи.
Майже двадцять років — з 1971 до 1992-го — Соколенко був головним художником фабрики «Дружба», і саме він повернув виробництво від чорного лаку до розпису на світлому дереві. Він першим у промислових масштабах відродив розпис дерев'яних виробів — ваз, тарілок, салатниць, ковшів, ложок, — виступаючи водночас автором і форми, і розпису: сам навчав токарів виготовляти потрібні йому вироби.
Соколенко відомий також як майстер так званого «петриківського плаката» — графічних творів, у яких декоративний орнамент поєднувався з чіткою плакатною композицією та часто із сюжетним чи символічним змістом (характерний приклад — робота «Зозуля в квітах», 1959). Саме за його ініціативи на фабриці «Дружба» відкрився музей історії декоративного розпису, який сам майстер жартома називав «та це ж Лувра».
Вийшовши на пенсію, Соколенко звів на території власної садиби приватний будинок-музей — «Народний музей Соколенків», де зібрано близько 600 експонатів, зокрема роботи його дружини, майстрині Ганни Соколенко, з якою він виховав п'ятеро дітей. Садиба й сьогодні лишається однією з точок на туристичній мапі Петриківки.
Нове покоління: 1970–1990-ті
1970-і стали періодом зміни поколінь: на фабриці «Дружба» та в експериментальній лабораторії з'явилася хвиля талановитої молоді — Ніна Турчин, Віра Тезик, Тамара Кудіш, Анатолій та Ніна Чорноуські, Ніна Гордєєва, Наталія Калюга, Любов Штаній, Марія Кравець, Уляна Скляр, Віталій Панко, Любов Бай.
Серед лідерів цього покоління виділяються Володимир Глущенко, Андрій та Марія Пікуш, Ганна Самарська. Андрій Пікуш увібрав енергію своїх учителів Панка і Соколенка та досвід петриківських старійшин, зокрема Тетяни Пати; пізніше він відкрив для петриківського розпису забуту сферу кераміки, а також техніки батику, вітражу та гутного скла. Ганна Самарська, родом не з Петриківки, а з Богданівки на Київщині, з 1952 року навчалася у Катерини Білокур і принесла в петриківський розпис власний, дуже деталізований авторський почерк.
1980-і принесли повну творчу свободу — яскраво заявили про себе Наталя Рибак, Валентина Панко, Надія Василькивська, Валентина Карпець, Олена Зінчук, Тетяна Лапшин, Ірина Назаренко, Валентина Міленко, а також сестри Стативи — Валентина, Лідія, Марія та Наталія.
Петриківські династії
1980–90-ті роки дали підстави говорити про справжні творчі династії, де розписом займається кожне покоління родини — Шишацькі, Панки, Соколенки, Пікуші, Чорноуські, Тимошенки, Стативи, Скляри, Рибаки. Завдяки їм традиція передається від батьків до дітей і онуків з покоління в покоління.
Сучасний стан петриківського розпису
Наприкінці XX століття петриківське малювання остаточно втратило зв'язок із сільським побутом і перетворилося на самостійний вид авторського мистецтва та сувенірний промисел одночасно. У 1994 році за ініціативи Андрія Пікуша на базі експериментальних майстерень створили виробниче творче об'єднання «Петриківка», яке 1998 року об'єднали з експериментальним цехом — так виник сучасний Центр народного мистецтва «Петриківка», що сьогодні об'єднує кілька десятків провідних майстрів села. Саме виставка, підготовлена майстрами Центру, лягла в основу подання петриківського розпису до ЮНЕСКО.
Водночас промислова лінія розвитку пережила занепад: фабрика «Дружба» призупинила роботу 2004 року і була остаточно ліквідована 2006-го — типова доля багатьох радянських підприємств народних художніх промислів після здобуття Україною незалежності. Натомість індивідуальна авторська творчість і навчання традиції не перервалися: з 2012 року в Дніпровському театрально-художньому коледжі відкрито окрему спеціальність з петриківського розпису, яку викладає заслужений майстер народної творчості України Тетяна Гарькава — учениця Федора Панка, яка вважає себе представницею четвертого покоління майстрів, а своїх студентів — уже п'ятого.
Вагомий внесок у сучасне життя петриківського розпису робить Галина Назаренко (нар. 1968) — членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України, авторка розписів інтер'єру київського храму, учасниця десятків виставок у Франції, США, Грузії, Китаї та інших країнах; після виставок у Франції її прийняли до Асоціації сучасного мистецтва міста Морестель. Назаренко активно виступає за визнання петриківки «високим мистецтвом», а не лише сувенірним промислом, і наголошує на потребі сучасного підходу до популяризації розпису — зокрема через нові культурні осередки безпосередньо в Петриківці.
5 грудня 2013 року на восьмій сесії Міжурядового комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що проходила в Баку, петриківський розпис включили до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства — Петриківка стала першим представником України, що отримав такий статус. Того ж року в штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі відбулася виставка-презентація «Петриківський розпис — колір традиції». Розпис став візитівкою країни й поза межами мистецьких кіл: «Укрпошта» випускає поштові марки з репродукціями петриківських візерунків, а 2016 року Національний банк України ввів в обіг пам'ятні монети «Петриківський розпис». Із 2007 року в Петриківці (а у 2013–2014 роках — у Дніпрі) щороку проводиться фестиваль народної творчості «Петриківський дивоцвіт», що набув статусу міжнародного.
Сучасні майстри продовжують традицію тими самими інструментами, що й їхні попередниці століття тому — саморобними пензликами з котячої шерсті, стеблинами очерету, власними пальцями, — але водночас працюють з акриловими фарбами, розписують скло, метал і текстиль, освоюють нові поверхні й формати. Значні колекції петриківського розпису сьогодні зберігають Дніпровський художній музей, Дніпровський національний історичний музей імені Д. І. Яворницького та Петриківський музей етнографії, побуту та народно-прикладного мистецтва.
Висновок
Познайомитися з майстрами петриківського розпису можна не лише в самій Петриківці — багаті колекції їхніх робіт зберігають музеї Дніпра, Києва та інших міст України. Петриківський декоративний розпис — одне з унікальних явищ української художньої культури: мистецтво без чужорідних домішок і впливів, що втілило духовне багатство і творчу щедрість українського народу, і продовжує розвиватися сьогодні, понад століття після перших зафіксованих мальовок.