Фантастичні квіти майстрів селища Петриківки, що на Дніпропетровщині, буквально зачаровують усіх, кому щастить побачити їхню красу. Ніде на Україні немає стільки диво-художників, як у Петриківці. Тут живе і народна майстриня великого таланту і слави - Тетяна Якимівна Пата. Кого не захоплювало на численних виставках, у багатьох книжках уміння цієї жінки бачити, як хтось казав, так, як ми, і не так, як ми. Перед нашим зором були справжні фрески, що стали на папері, спробуй описати їх. Може, переказати їхні сюжети? Але де вони? Є кольори, настрій, велич і краса. Це ж справжні поеми, де за слова правлять квіти. Їх авторка вже 70 літ розмовляє з нами мовою квітів.
«Заслужений майстер народної творчості Тетяна Якимівна Пата відіграла винятково важливу роль у розвитку петриківського декоративного розпису. Самобутній і оригінальний художник з характерним індивідуальним почерком і творчою манерою, вона новизною і неповторністю збагатила скарбницю українського народного мистецтва», — так характеризує творчість петриківської майстрині мистецтвознавець Н. О. Глухеньна. А мені хочеться збагнути загадковість Т. Я. Пати, загадковість її таланту - настільки сильного, що дав снагу цій жінці вже впродовж стількох десятиліть бути найкращою народною художницею. Т. Я. Пата не мала собі рівних. І знали її люди далеко за Петриківкою. У 30-х роках журнал «Творчество» відзначав її «особливий талант». Так було і в 50-му. А в 1972-му вона показала на київській виставці, присвяченій 50-річчю СРСР, щойно створені роботи. Чимало людей зустрілися тоді ще з одним неабияким відкриттям.
І ось я приїхав до Петриківки, щоб зустрітися з майстринею. Розшукую хату Панка, до котрого мені радили найперш звернутися. Федір Савич відразу відкладає роботу (розмальовував величезну дерев’яну декоративну таріль) і погоджується піти зі мною. Довідуюсь, що він — учень Тетяни Якимівни, про що говорить з величезною гордістю:
— Минуло вже 35 років, як до нашого класу приходила Тетяна Якимівна і казала дуже просто: будемо малювати килимок. Вона вчила своїми творами, своїми картинами, своїм величезним талантом. Ми й тепер часто приходимо до неї і почуваємо себе учнями. Як і колись, із захопленням дивимося її твори, вони й досі є для нас своєрідним еталоном, міркою. Часто, коли нас хтось лає за щось нетрадиційне чи чуже, ми знаходимо найвагоміший доказ: а у Пати теж подібне є. Ці слова б’ють прямо в ціль.
А далі була зустріч із Тетяною Якимівною. Ми сиділи у садку. Вона розповідала про себе. Точніше, розказала історію свого життя, яку я намагався ретельно занотувати до свого записника. Слухав, записував і боявся навіть запитанням сполохати думку співбесідниці:
— Народилася в Петриківці. Кажуть: ми козацького роду. Бо наше село заснували у вісімнадцятому столітті козаки із поселення Курилівки. У нашому селищі не було кріпаччини. Петриківка називалась державною слободою. Словом, хоч бідне селище, зате якоюсь мірою вільне. Тому з усіх усюд до Петриківки переселилися люди на постійне прожиття. Звичайно, це діялося не за моєї пам’яті, а баба й мама розповідали. Людей ставало густо, — щось до сотні сотень доходило. А землі, як звісно, не додавалося. Якісь малесенькі клаптики мали окремі сім’ї, клаптики, які не могли людей прогодувати. Отже, потрібно було шукати той хліб не на своїй грядочці. А де? Чим багата була Петриківка? Що вміли? Мали оте традиційне селянське вміння вирощувати хліб, виготовляти речі, які й необхідність, і прикраса. Любов до красивих речей була велика. Красивих, потрібних. Килим був потрібний, миска потрібна.
Вирішила Петриківка хліб собі добувати килимами. Ткали гарні, у квітах. Вовняні. Несли, везли на базари, ярмарки. Але недалеко була Решетилівка, яка виготовляла красивіші, а головне, дешевші. І петриківчани поверталися додому з своїми виробами. Тоді пішли в хід різноманітні глечики, макітри, миски, полумиски. Знову повезли на ярмарки. І тут же далася взнаки Опішня, що теж близенько. Їхні гончарі майстерніші, а глина краща. І опішнянські вироби дешевші. І знов вернулися петриківчани додому без удачі.
І тоді взялися до малювання. У багатьох селах Дніпропетровщини на стінах розквітали різноманітні квітки. У нашій Петриківці розписували печі великими букетами, різними смужками з безконечною гілкою, вкритою листям та рожами, був розпис під килим то малювали над ліжком, прикрашали і над вікном, дверима. Уявіть, яка краса довкола: килими ткані, рушники вишивані, миски темно- і ясно-червоні, скрині зелені, лави жовті. Але я мову веду про малювання. Тож жінки вирішили малюванням заробляти собі на хліб. Багато ходило малювати на запрошення по хатах, до сусідніх сіл. За моєї пам’яті вже на базарі почали з’являтися різні мальовані квіти на папері. Скажімо, колись робили букети просто на печі, а то вже купуєш букет на папері і приклеюєш там, де йому місце. Таким чином виготовляли стяжки на карнизи комина, килимки. Особливо красиві були рушники на папері - тоненькому-тоненькому. Здалека він нагадував справжній вишитий рушник.
Малювання на папері було вигіднішим, ніж просто на стінах. Бо, скажімо, обов’язково треба було хату білити й розцвічувати на Великдень та Покрову. А саме тієї пори багато городньої і польової poботи. І ось тоді бралися мальовки, заготовлені взимку, коли роботи нема, і за якусь годину наліплювалися на стіну. А ті жінки, котрі малювали на продаж, за зиму робили тисячі малюнків і мішками виносили на базар. Багато хто із жінок так звик малювати на папері, що букет, чи безкінечну гілочку робив за 5 хвилин.
Малювали в нас і скрині, які славилися далеко за Петриківкою. Славне то було придане для дівчини зелена скриня, а по ній величезні червоні рожі. А які брички весільні! Іде весільний поїзд, і неначе то веселка із неба мчить сільською вулицею. Дівчата у червоних та синіх стрічках, гаптованих сорочках, а бричка квітами красується.
Отже, я хочу сказати, що для десятків петриківчанок малювання було не тільки для того, щоб прикрашати свою оселю, а й щоб заробити на прожиття.
Це я розповіла про наше селище і вміння, котре живе в ньому.
А тепер розкажу про себе.
У батьковій сім’ї дітей було восьмеро, а землі дуже мало. Про школу тоді ніхто не міг і думати. І вже аж на старість, десь у п’ятдесят літ, від своїх доньок я навчилася літер, то ж тепер можу підписатися.
Часто мене запитують, коли почала малювати, коли створила свою першу роботу, що мене на це штовхнуло. Я ніяк не можу відповісти на такі запитання. Бо, наприклад, дитину ніщо не штовхне на перший крок. Це дитина дивиться на білий світ і бачить, як ходить, бігає усе живе, і собі наслідує. Може, вона, оця природа і заклала потребу малювати, прикрашати свою оселю. Я в дитинстві бачила, як малюють сусідки, заквітчуючи злиденну хату. Бачила, як малювала моя мама, пускаючи на стінах бігунці із рожевими квітками.
Тож і я почала малювати так. Був у мене і другий учитель це розкішна, красива земля, степ, луки, оте буяння кольорів на городі. Не могли вони полишити байдужими петриківських жінок. Красиво, коли зацвітають навесні вишні (а в Петриківці вишень незліченна кількість), гарно, коли рожевим квітом укривається мак, коли розпускається диво сонях, коли дозрівають важенні грона винограду, коли червоно висвітлюються ягоди калини. Тож, може, й тому в наших орнаментах квіти та рослини, їх яскравий колір найперш за все.
Дуже скоро, ще тоді, коли була малою, десь у дванадцять років, перед великими святами розмальовувала хату вже сама. З усього кутка приходили люди подивитися на мої розписи, бо завжди я вигадувала щось нове - то намалюю досі небачені айстри, то виноград, то червоні перчики. Намалюю так, як не робив ніхто. І так малювала не тому, що знала вимоги до художника, а навіть не знаю, чому!
Ми жили дуже бідно, і треба було заробляти на хліб. Тож я ходила по хатах багатших людей, куди мене запрошували, і розмальовувала їм світлиці. Іноді додому приносила гроші, а найчастіше - борошно, збіжжя, яйця, хлібину…
Коли у Петриківці почали робити мальовки, я теж їх сотнями продавала на базарі. То були смужки до комина, лиштви для полиць та сволока, букети для дзеркала, печі, паперові рушники. Подібні речі виготовляли ще кілька десятків петриківських жінок, котрі іноді возили свої роботи на продаж аж у Полтавську губернію.
Я розписувала й різні віяла, гітари, гармошки, весільні брички, а найбільше, що мені подобалося розмальовувати, — то це скрині. Зелені, жовті, у великих квітах вони були святом у хаті. І жодна дівчина не виходила заміж не маючи скрині. Наші петриківчани дуже славились скринями. Їх возили на ярмарки в усі-усюди.
Тоді малювати було набагато важче, аніж тепер, коли маємо чудовий папір і добрі фарби. А колись доводилося фарби робити самому. Візьму ягід бузини, розтовчу - і маю фіолетову фарбу, а з дубової кори - коричневу, ну, з пасльону - синю. А ще раніше на стінах малювали ми глиною. Петриківські майстрині в основному малювали саморобними щіточками із котячої шерсті. Всього кілька волосків - торкнуся легко паперу, і виходить дрібненький, тоненький мазок. Наче й не видно. А покладеш кілька десятків таких мазків - і вже квітка красується, така ніжна і вся мов прозора. Але малювали не тільки щіточками. Ягоди калини я робила так: беру очеретинку, мочаю у фарбу, а потім на папір. Ніби штампую. Ось і виходять однакові, рівні ягідки. А коли мені потрібні великі квіти, то беру і вирізую із картоплини форму, так само штампую. А ягоди суниці просто малюю пальцем.
У різні часи художники, мистецтвознавці цікавились моїми роботами. Ще в 1913 році до Петриківки приїздила петербурзька художниця Є. Евенбах. Просила, щоб я малювала для неї всякі квіти, і хотіла, щоб я поїхала з нею. Але не могла і не було бажання у мене залишати Петриківку… Робила я багато розписів і для Дніпропетровського музею, на замовлення Дмитра Яворницького. Мене в 1926 році на кілька днів викликали до міста, і я там жила в музеї й малювала.
У 1935 році місцевий учитель Олександр Федосійович Статива зібрав роботи кількох жінок і відіслав до Києва. Там, певно, вони сподобалися, бо нас після цього запросили до столиці. Крім мене, поїхала ще Надія Білокінь та кілька інших художниць. Ми оздоблювали своїми орнаментами будинки, магазини, а також працювали в експериментальних майстернях музею українського мистецтва й готували роботи на виставку. Наші роботи до того часу, здається, на виставках ще не були. Їх показували B Києві, Москві, Ленінграді. Казали також, що тоді їх возили за кордон, навіть у Париж, і що там з великою радістю придбали мої картини для якогось дуже великого музею. Їздила я й до Москви - знову-таки розмальовувати будинки.
Тоді, тобто перед війною, у селищі відкрили школу петриківських розписів, і там я вчила молодих, як творити народні орнаменти. Моїми учнями були Векла Кучеренко, Марфа Тимченко, Федір Панко, Надія Шулик та інші. Тепер вони відомі художники і дуже гарно малюють. Всі вони часто приходять провідати мене, і від цього дуже радісно.
Після війни я зробила сотні робіт, які демонструвалися на різних виставках - у нас і за кордоном.
Скоро мені 90 років. Звичайно, зір став гірший, ніж колись, і руки вже не так слухаються. Але я майже не розлучаюся з пензлями й фарбами. Дуже вже кортить ще і ще щось намалювати.
Було літо, коли я слухав оцю розповідь нашої найстарішої народної майстрині. Під вишневими вітрилами плив вечір, і звідкись линула пісня «Ой Романе» — чи то з репродуктора, чи, може, співали десь поблизу. Ми сиділи у саду за столиком, біля куща калини, на якій вже червонілись ягоди. Тетяна Якимівна показала на ті кущі й сказала: «Калини сього року добре вродить». Перед нею лежав аркуш паперу, на якому вона малювала до мого приходу. А малювала калину. Усе біле тло вкрите червоними коралами — стиглими-престиглими. Здавалося, що зараз із них бризне сік.
Твори… Сотні, тисячі аркушів. Музеї (Дніпропетровський історичний імені Д. Яворницького, Київський народного декоративного мистецтва) донесли до нас картини Пати, створені протягом багатьох десятиліть - починаючи з 1913 року. Дивишся на них і приходить думка про те, що Тетяна Якимівна Пата зберегла у дивовижній чистоті традиційне петриківське малювання. Правда, коли кажемо про традиційне, то це зовсім не означає, що надовго застояне, а ми ніби стоїмо на сторожі, аби хто не скаламутив цю воду застояності. Саме Т. Я. Пата уявляється і бачиться великою новаторкою у своїх картинах. Переглядаючи її твори хронологічно, неважко помітити і зростання, і нові пошуки. Але ж, щоб не робила художниця, у неї завжди лишається те, що є спільним для всіх майстрів петриківського розпису.
Крім того, є чимало суто особистих здобутків, що й дозволило їй близько 70 років бути серед перших. Очевидно, тут треба назвати надзвичайну живописність творів, мальовничість, хоч кольорова палітра художниці досить обмежена. Основні її кольори: червоний, синій, зелений. Щодо композиційної будови, то бачимо чимало відмінних і цікавіших речей, порівняно з іншими малярками. Починаючи вже з 20-х років, вона виконує не тільки «букети», «бігунці», а й складніші за побудовою килимки, декоративні панно.
Малюнок Тетяни Якимівни Пати легкий, чіткий, витончений. Розмаїті дрібні листочки якогось зілля, квіток, пуп’янки, просто цяточки, розташовані з боків основної моделі, надають малюнкові якоїсь ніжності, трепетності, ажурності. Художниця одна з перших вводить у петриківський орнамент багато нових деталей, що органічно (за її допомогою) вписуються у нього це передусім птахи, зображення стручків перцю, ягід суниці, калини. Калину вона особливо любить. Картин із червоними ягодами у неї є десятки: то кілька грон, то птахи на калиновому кущі, то сам калиновий кущ.
Зараз майстрині дев’яносто років. Але підсумки творчої діяльності Тетяни Якимівни підводити ще рано. Минулого літа, за моїх відвідин, художниця створила кілька прекрасних картин. Відтоді минуло вже півроку. Очевидно, й за цей час з-під її пензлика вийшло щось «новеньке і свіженьке». І ще пам’ятаються її слова: «Дуже вже кортить ще і ще щось намалювати». А це означає, що з’являться нові дивоглядні світи. З’являться у Петриківці і підуть мандрувати по Україні, по світах, і будуть щедро обдаровувати людей красою.
Я. Д. ГОЛЕЦЬ
Київ, 1974