Матеріал перекладено з російської мови для petrykivka.org. Оригінал — фоторепортаж Марії Савоскули та Сергія Коровайного на сайті birdinflight.com.
Петриківський розпис заслуговує на славу не меншу, ніж російська хохлома чи візантійські фрески, вирішили фотографи Марія Савоскула та Сергій Коровайний і вирушили в Дніпропетровську область, на батьківщину головного українського живописного орнаменту, де мистецтво й досі є головною справою для місцевих.
- Сергій Коровайний, 21 рік. Фотожурналіст-фрилансер, живе у Києві. Знімає репортажі для «Радіо Свобода», решту часу працює над власними документальними проєктами. Публікувався в українських та закордонних виданнях, брав участь у кількох групових виставках. Учасник інстаграм-проєкту EverydayEasternEurope. Сайт · Facebook
- Марія Савоскула, 25 років. Фотографиня, художниця. Народилася в Києві. Окрім роботи з комерційною фотографією та відео, випустила два арт-проєкти, пов’язані з мікрофотографією. Також з дитинства малює картини в техніці петриківського розпису. Сайт · Facebook
Петриківський розпис
«Петриківка», або петриківський розпис, з’явився як самостійний напрям декоративно-орнаментального українського народного живопису наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, хоча предмети, прикрашені подібними візерунками, збереглися ще з XVIII століття. Розпис стін рослинними орнаментами був традиційним способом прикрашання будинків у багатьох селах по всій Україні, але набув найбільшого поширення в селі Петриківка Дніпропетровської області, від якого й успадкував назву. Прообразом петриківського розпису вважається наддніпрянська іконопис кінця XVIII століття з характерними рослинними мотивами.
— В Україні багато хто знає про існування петриківського розпису, але не знає, звідки він походить і в чому його особливість. Нам це здалося несправедливим, і ми вирішили на власні очі подивитися на батьківщину знаменитого живопису.
З першого погляду стало зрозуміло, що село Петриківка — незвичайне: стіни та паркани розписані квітковими візерунками, виставки на кожному кроці, і перший зустрічний готовий розповісти вам про історію та традиції петриківського розпису. Ми фотографували художників та їхні робочі місця, ходили на уроки малювання (тут розпису навчають із садочка й аж до закінчення технікуму), багато часу проводили у місцевої знаменитості, художника Василя Соколенка, який організував виставку своїх картин у власному домі.
У Петриківці розпису навчають із садочка й аж до закінчення технікуму.
Місцеві майстри кажуть, що народна творчість переживає не найкращі часи: зазвичай вони змушені розмальовувати сувенірні дрібнички і за безцінь віддавати їх перекупникам, оскільки багато художніх підприємств у селі закрилися ще кілька років тому. Деякі художники, втім, намагаються працювати з галереями і продавати картини напряму колекціонерам, але це радше виняток із правил.
Тим не менш, майстри не занепадають духом і по-справжньому пишаються своєю справою. Багато разів ми чули, як вони порівнюють петриківський розпис із мистецтвом свободи. У селі ніколи не було кріпацтва, його оминули репресії радянської влади, тому, вважають місцеві, і зберігся цей вільний авторський політ думки, смілива композиція, яскраві барви без домішок. Усі чули про російську хохлому чи візантійські фрески, але Петриківка й досі маловідома навіть в Україні, що вже казати про світ. І якщо припустити, що в народному мистецтві проявляється менталітет нації, то петриківським орнаментам є що розповісти про наш народ. Треба лише придивитися уважніше.
Кіт грається на паркані. За усталеною традицією, петриківські художники роблять пензлики з котячої шерсті.
Автобусна зупинка в центрі Петриківки.
Вчитель малювання сільської школи Іван Дмитрюк розписує сувенірну тарілку після уроків.
Кінець уроку малювання в петриківській школі.
Художниця Валентина Панко в музеї свого батька, відомого петриківського художника Федора Панка. Після смерті батька вона стала директоркою музею.
Інтер’єр нової церкви, побудованої кілька років тому через занедбаний стан старої.
Хресний хід навколо старої церкви Різдва Богородиці. Вона була побудована 1772 року з ініціативи кошового отамана Запорізької Січі П. Калнишевського, якого вважають засновником Петриківки. Наразі церква занедбана.
Валентина Дека показує розписи на стінах і стелі родинного будинку своєї сім’ї. Деякі розписи тут зроблені понад сто років тому, і Деки перетворили свій хутір на туристичний об’єкт.
Пересувний розписаний будиночок на «Миколиному хуторі», що належить Миколі та Валентині Декам. Місцеві жителі розглядають зелений туризм як ще один спосіб заробітку.
Розпис на стіні занедбаної фабрики «Дружба», що закрилася у 2000-х роках. За радянських часів понад пів тисячі людей виготовляли сувеніри з петриківським розписом на продаж по всьому світу.
Фрагмент стіни з картинами та плакатами радянських часів заслуженого майстра народної творчості Василя Соколенка.
«Бігунок» — найпростіша орнаментальна композиція петриківського розпису авторства Василя Соколенка, заслуженого майстра народної творчості.
Житель Петриківки Ігор Лісний показує краєвид на село.
Квіти — один з головних мотивів петриківського розпису.
Пенсіонери на обстеженні в музеї експериментального центру петриківського розпису. У певні дні приміщення музею надають лікарям для прийому.
Таблиця для перевірки зору відображається в картині в музеї експериментального центру петриківського розпису.
Заслужений майстер народної творчості Василь Соколенко показує стародавню піч, розписану в традиційному стилі. Мистецтво петриківського розпису спершу розвивалося як настінний живопис, і вже потім перейшло на інші поверхні (папір, кераміку та дерево).
Художниця Валентина Хоменко у дворі свого будинку.
Оригінал (рос.): birdinflight.com