Петриківський розпис у колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва

Національний музей українського народного декоративного мистецтва зберігає одну з найбільших і найповніших колекцій творів петриківського розпису. До неї увійшло понад дві тисячі експонатів за період від 1913 року до сьогодні, що дає змогу простежити еволюцію творчої манери як кожного окремого майстра, так і мистецького напрямку в цілому. Петриківський розпис пройшов тріумфальний шлях від настінних розписів у селянській хаті до оригінальних станкових декоративних панно. Його успішно використовували у порцеляновій та текстильній промисловості, в поліграфії, в оздобленні дерев’яних предметів побутового вжитку, а також для розписів у інтер’єрах та екстер’єрах сучасних цивільних і культових споруд.

Петриківський розпис (Петриківське малювання) — самобутній пласт культури українського народу, визнаний у світі як феномен національного мислення та художнього уявлення. Сформувався як явище в селі Петриківка на Дніпропетровщині, звідки й отримав свою назву.

На козацькій землі, у вільному середовищі виникло вишукано оптимістичне та яскраве мистецтво, закорінене в глибоких народних традиціях. Перші писемні відомості про Петриківку сягають XVIII століття. У назві села — ім’я святого первоверховного апостола Петра та останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, який у 1772 році клопотався про відкриття церкви на честь Георгія Побідоносця на місці запорізького зимівника (нині смт Петриківка). Село було казенною державною слободою і входило спочатку до Азовської губернії, а потім до Катеринославського намісництва. Петриківка не знала кріпацтва, славилася виробами місцевих промислів: шкіряного, шевського, ткацького, бондарського та покрівельного, оригінальним настінним розписом та ярмарками, що збиралися тричі на рік.

Декоративний розпис на Придніпров’ї, як і скрізь в Україні, виник насамперед як мистецтво мальованої хати. У лініях і кучерях стародавніх орнаментів було закладено наївну віру в силу магічних знаків як засобу застереження від «нечистої сили». Такі вірування жили до початку ХХ ст., але поступово орнаменти, втрачаючи своє символічне значення, стали слугувати виключно для окраси, перетворюючись уже на явище естетичне. Передовсім розписи залежали від матеріалу, з якого будувалося житло в лісостепових і степових областях України. Глиняна побілена стіна саманної будівлі сприяла створенню орнаментального народного стінопису. Протягом віків на території України формувалися місцеві школи, вироблялися локальні технічні засоби, а залежно від них складався свій живописний стиль, над створенням якого працювали тисячі талановитих майстрів.

Оригінальні взірці настінного малювання від тих давніх часів не збереглися, але згадки про них постійно зустрічаємо в етнографічних матеріалах, народних піснях, художній літературі. На початку ХХ століття їх стали вивчати історики, дослідники народного мистецтва та художники. До нас дійшли чудові розписи меблів, зокрема скринь, які дають уявлення і про настінне малювання. На початку XX століття в Петриківці працювала група селянок-майстринь, які барвистими рослинними орнаментами оздоблювали побілені стіни хат і виконували такі малюнки на папері (так звані мальовки), які під впливом економічних умов стали заміняти настінний стінопис, вишиті рушники та ткані килими. Їх у вигляді вазонів до «дзеркала» на комині, лиштви до карнизу печі та сволока й як окремі невеликі мотиви з квіткою продавали у великій кількості на ярмарках не лише в Петриківці, а й сусідніх селах та інших регіонах.

На Дніпропетровщині, на замовлення академіка Дмитра Яворницького, художниця Євгенія Евенбах під час експедицій у 1911 та 1913 роках робила акварельні копії та замовляла місцевим майстриням невеликі малюнки на папері. Саме з таких малюнків, виконаних заслуженим майстром народної творчості України Тетяною Патою (1884–1976), і розпочинається знайомство з петриківським орнаментальним мистецтвом у колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва.

На початку 1930-х років групу народних майстрів на чолі з Тетяною Патою запросили до Києва на роботу в Центральні експериментальні майстерні при Київському музеї українського мистецтва, які розташовувалися на території Києво-Печерської лаври. Тут для підготовки Першої республіканської виставки народного мистецтва зібралися майстри з усієї України. Виставка відбулася в Києві у 1936 році, а згодом експонувалася в Москві та Ленінграді.

У ці роки розпочалася творча співпраця художників-професіоналів і народних майстрів. Вона поклала початок зближенню народного декоративного мистецтва з художньою промисловістю. Серед учасників виставки виділили групу майстрів, які вже в 1936 році спробували свої сили в оформленні книжок та у створенні ескізів для декоративних тканин. Серед них — сестри Віра Павленко та Ганна Павленко-Черниченко, Тетяна Четверик, Пелагея Глущенко. До цієї роботи народні майстрині потім неодноразово зверталися — як в кінці 1930-х років, так і у повоєнні роки, про що свідчать ескізи з музейної колекції.

У вересні 1936 року в Петриківці було відкрито дворічну школу декоративного малювання з підготовки майстрів-інструкторів та виконавців у різних галузях промисловості. Організатором школи був місцевий учитель малювання Олександр Статива (1898–1966). Викладали у школі, разом з художниками-професіоналами, й народні майстри. Керівництво виробничим навчанням і викладання композиції петриківського малювання було покладено на Тетяну Пату, яка на той час вже була визнаним майстром, що цікаво й оригінально мислить і володіє досконалою технікою виконання.

Петриківська школа декоративного малювання відіграла велику роль у згуртуванні народних майстрів не тільки цього села, а й усієї області, та підготувала декілька випусків, припинивши свою роботу з початком Другої світової війни. Для багатьох майстрів, які закінчили школу, декоративне малювання стало професією. Серед них — народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Марфа Тимченко, заслужені майстри народної творчості України Василь Соколенко та Федір Панко, майстри декоративного розпису Віра Клименко-Жукова, Ганна Прудникова-Завгородня, Векла Кучеренко, Іван Завгородній, Марія Шишацька, Олександра Пікуш, Надія Пікуш, Олександра Кушнір, Зоя Кудіш та інші. Заслужені майстри народної творчості УРСР Віра Павленко, Ганна Павленко-Черниченко та Пелагея Глущенко не навчалися в петриківській школі, але постійно консультувалися з Тетяною Патою і перебували під великим впливом її мистецтва.

Тетяна Пата

Творча спадщина Тетяни Пати у колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва представлена творами, які майстриня створила в період з 1913 до 1973 року. Пишні квіти, стиглі ягоди, птахи — ось основне сюжетне коло її творів від перших досить простих композицій до шедеврів орнаментального мистецтва. Хоча Тетяна Пата зверталася до одних і тих самих мотивів і сюжетів, вона не повторювала знайденого, а малювала нескінченні варіації, відкриваючи все нові й нові грані зображуваного, у кожному творі поєднуючи добре знайоме і своєрідну новизну у вирішенні теми, сюжету, мотиву.

Крім малюнків, виконаних Тетяною Патою у 1913 році на замовлення Євгенії Евенбах, у колекції музею зберігаються унікальні дошки заґрунтованої фанери, на яких майстриня на замовлення дослідниці з Харкова Євгенії Берченко у 1926–1928 роках олійними фарбами створила п’ять композицій.

Звертають на себе особливу увагу дві дошки, які композиційно побудовані за одним принципом та формально близькі до народного примітиву. У цих творах є спроба живописного і до певної міри натуралістичного моделювання та поєднання двох різномасштабних сюжетів та їхніх елементів. Так, на обох дошках на квітучому горбочку розміщено зображення великої прикрашеної розписом скрині: в одному варіанті — чорної (яка ніби «ширяє» у просторі), в іншому — традиційної зеленої, що стоїть на царзі з ніжками. Праворуч від чорної скрині — фрагмент пейзажу з деревом, поряд на пеньку білочка, яка тягнеться до кущика з суницями. Праворуч від зеленої скрині на невеликому столі — стилізована ваза з великим букетом квітів.

Окрім численних невеликих за розміром «петриківських» декоративних мотивів, уже в 1926–1936-х роках з’являється ряд композицій із вишуканими за формою букетами, що свідчить про прагнення художниці до новацій. В них бачимо нетрадиційні, але улюблені майстринею троянди, гвоздики і маки. Серед цих оригінальних, дещо графічних квіткових композицій вирізняється декілька творів, у яких майстриня звертається до портретних зображень, будуючи їх за принципом різномасштабного поєднання стилізованого пейзажу та портрету.

Більш характерними для творчості Тетяни Пати були декоративні панно із зображеннями букетів, кущів квітів чи калини на невисокому горбочку, який поріс зеленою травою. У багатьох композиціях майстрині зустрічаються зображення птахів — зозулі, фазани, пави, голуби, яких вона не просто малювала на кущах калини, серед квітів, а створювала своєрідну динамічну картинку. І якщо в роботах петриківських майстрів наступних поколінь птахи компонуються в орнамент, то в роботах Тетяни Пати вони ближчі до натури і в сюжетно-композиційному рішенні часто мають символічне значення та розміщуються в центрі.

Писала Тетяна Пата, як і всі петриківчани, не фабричними пензликами, а саморобними — з котячої шерсті. Такий пензель, вмочений у фарбу, має здатність після накладання мазка самостійно випростовуватися, ним можна наносити ледь помітні штрихи з натиском на початку або в кінці — це так звані «гребінчики» (від себе), «зернятка» (на себе). Для виконання ще одного характерного петриківського орнаментального елемента — «горішка» — майстриня поєднувала декілька «гребінчиків» і «зерняток».

Свого часу Тетяна Пата була неперевершеним майстром-віртуозом у виконанні складної техніки орнаментального петриківського письма, користуючись, крім саморобних пензликів, стеблиною оситняку, тоненькі прожилки вишкрябувала рогозою, об’ємні ягоди малювала просто пальцем.

У своїх композиціях майстриня виявляла надзвичайну винахідливість не лише в передачі матеріальності кожної рослини, а й зосереджувала увагу на найхарактернішому й типово-узагальнювальному. У технічному відношенні це поєднання широких соковитих мазків з легкими й уривчастими. У композиціях майстрині немає одноманітного повторення тих самих елементів. Якщо букет формують квіти одного виду, художниця урізноманітнює їх контуром, ракурсом, відтінком кольору. Окрім анілінових барвників, розведених на жовтку, вона використовувала акварель, досягаючи неперевершеної легкості та ажурності малюнка. Чергуючи яскраві й насичені кольори, вона композиційно урівноважувала їх за допомогою ритмічного розташування основних і допоміжних плям — червоного як основного, зеленого і жовтого або зеленого і синього — як допоміжних.

Починаючи працювати над малюнком, Тетяна Пата, як і всі петриківські майстри, спершу малювала у центрі великі плями квітів або ягід, потім доповнювала їх дрібними елементами і завершувала композицію пуп’янками, листочками, «папороттю», травинками («мілоччю»). Елементи композиції будувала тільки асиметрично. Динаміки декоративного малюнка досягала за допомогою звивин стеблин, на яких, ледь нахиленими під своєю вагою, малювала великі пухнасті квіти. Для письма Тетяни Пати характерна світлотінь. Створювала її майстриня дуже простими технічними засобами: зверху пелюстку квітки або листка малювала світлими по тону фарбами, знизу — темними. Щоб одержати певні тони, Тетяна Пата завжди змішувала фарби. Усі творчі й технічні набутки Тетяна Пата упродовж свого довгого творчого життя передавала як безпосередньо учням у школі, так і майстрам-односельцям, чим і заклала основи композиційного та колористичного орнаменту для наступних поколінь петриківчан.

У 1936 році Тетяна Пата однією з перших в Україні отримала звання «Майстер народного мистецтва» і була нагороджена Дипломом І ступеня. У 1936 році її запросили розписувати інтер’єри Київського художнього інституту, а наступного року вона разом з односельчанками Надією Білокінь та Ганною Павленко прикрашала розписом Український павільйон на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. У 1939 році майстриню знову запросили виконати розписи в магазині кустарних виробів.

Старше покоління

Творчий спадок ровесниць Тетяни Пати, представниць старшого покоління петриківчанок, представлений у музейній колекції великими ретроспективними збірками творів Ярини Пилипенко (1893–1979), Параски Павленко (1881–1982), Надії Тимошенко (1908–1971), Ганни Ісаєвої (1912–1983) та заслуженого майстра народної творчості України Надії Білокінь (1894–1981). Ці унікальні зібрання дають можливість доторкнутися до безцінних джерел всесвітньо відомого петриківського розпису.

Майстрині зберегли основу первісного методу петриківського рослинного орнаментального мистецтва. Вони втілили у своїй творчості тенденції фольклорного сприйняття природи, орнаменту традиційного настінного розпису і мальовок, основаних на давніх підвалинах народного світобачення. При цьому їхні роботи позначено яскравим індивідуальним почерком.

Відтворюючи навколишній рослинний світ і дотримуючись традицій петриківського орнаменту, майстрині створювали на папері нові форми рослин. Стосовно композиційної побудови — це нескладні мотиви з однією великою розгорнутою на площині квіткою з пуп’янками і листям у центрі або двома квітками по діагоналі. Складнішими були композиції з розташуванням квітів за принципом трикутника, букета, віночка або килимка. У малюнках майстринь відчувається деяка статичність, урівноваженість усіх елементів, ритмічне варіювання кольорів. Використовуючи у своїх композиціях чисті анілінові фарби, художниці створювали розписи своєрідної тональності, яка досягалася пропорційним співвідношенням контрастних кольорових плям, спокійною рівновагою не лише у масі, а й між основними та допоміжними кольорами: холодні й теплі фарби у своїй сукупності в їхніх малюнках рівнозвучні. Працюючи над композицією, вони починали зі створення центральних великих квітів, послідовно заповнюючи аркуш невеликими елементами. Мазки у них легкі, але яскраві, малюнок наносився пензлем, що ледь торкався до аркуша в напрямку «від себе». Соковиті ягоди, за петриківською традицією, писали пальцем.

Творам старшого покоління петриківчанок притаманні спільні риси — напрацьована чіткість у побудові симетричних композицій, певна статичність і урівноваженість, виразний малюнок орнаментальних елементів, монументальна узагальненість контрастних співвідношень традиційної петриківської гами кольорів від червоного та жовто-зеленого до синього.

Окремо хочеться виділити в музейній колекції твори Надії Білокінь. Окрім суто орнаментальних композицій з яскравим візерунком квіткових мотивів, вона працювала над створенням пейзажів, творів з анімалістичними мотивами та жанрових композицій за принципами народної картинки. Серед них — композиції з дівчатами, одягненими в національне вбрання, яких майстриня розташовувала по одній або по дві-три у профіль та анфас («Збирання вишень», 1929 р.; «Наречена», 1931 р.; «Засватана дівчина», 1931 р.; «Дівчата і калина», 1961 р.).

Особливе місце у творчому доробку Надії Білокінь займали варіанти «Весілля» або «Весільного поїзду». В основі кожної композиції — візок, запряжений парою коней, у ньому сидять молоді та дружки. Кожний зі створених майстринею варіантів вирішено по-новому як у пропорціях персонажів, так і в художньому оформленні окремих елементів та кольорі. Це або дорога з парканом, або орнаментальна рамка чи просто зображення декількох кущів, дерев («Весільний поїзд» 1930, 1935, 1961 р.).

Цікаво у цих картинах передано рух. Створювала його майстриня при статичній і площинній побудові основних фігур за допомогою деталей: зігнутих ніг коней, повернутих копит, руху птахів, що летять назустріч, та кольором у зображенні коліс брички, малюючи їхні шпиці кількома різними фарбами.

На початку 1960-х років у творчості Надії Білокінь з’явилися декоративні орнаментальні панно репрезентативного характеру, в основу яких покладено традиційні композиційні схеми «килимка», «вензеля» або «букета», але збагачено безліччю нових незвичних елементів та їхніх деталей. Досить щільно вкриваючи великий аркуш ватману рухливим, яскравим орнаментальним візерунком, майстриня уміло досягала як композиційної, так і колористичної гармонії та довершеної організації твору в цілому. У музейній колекції зберігаються численні декоративні панно з квітами, калиною, виноградом, метеликами та комахами, а також супутниками Землі, які створені майстринею в 1961–1963 роках.

Київська група

Значний крок у розвитку петриківського орнаментального мистецтва зробили майстри наступного покоління. У повоєнні роки з Петриківки до Києва на роботу поступово переїхали молоді майстрині, учениці Тетяни Пати — Пелагея Глущенко, Марфа Тимченко, Віра Павленко, Ганна Павленко-Черниченко та Віра Клименко-Жукова. Їхня творчість протягом довгих років була пов’язана з роботою на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі. З приходом на підприємство петриківчан в історії української порцеляни розпочався новий етап. Надзвичайно доцільним у повоєнні роки було звернення до самобутньої національної спадщини в художній промисловості та перенесення досягнень народної декоративної творчості на новий матеріал, адже до цього часу порцеляна не слугувала основою для розпису мотивами народного мистецтва.

Яскрава індивідуальна художня мова кожної з цих майстринь, віртуозне володіння технічними прийомами петриківського малювання з використанням традиційних орнаментальних мотивів дали їм змогу створювати художньо довершені композиції як на папері, так і на порцеляні. Майстрині органічно влилися у творче життя столиці. Їхнім творам притаманні природне відчуття пропорцій, ритм кольорових співвідношень, динаміка деталей, віртуозне володіння технікою, ефектний витончений стиль у такій вічній для порцеляни темі, як квітково-рослинний орнамент.

Своє вагоме слово у народному українському мистецтві сказала і заслужений майстер народної творчості України Віра Павленко (1912–1991). Орнаментальні елементи в роботах художниці були більш графічними та мініатюрними. Вона мала своє особливе бачення конструювання традиційних квітково-рослинних композицій і, як і Надія Білокінь, вводила до них постаті українських дівчат у національному вбранні, створюючи при цьому власні неповторні образи. У музейній колекції зберігаються унікальні роботи Віри Павленко, створені в 1937–1938 рр. Це ескізи для тканин, рушників та окремих елементів графічного оформлення книг (орнаментальні титульні листи, ініціали, заставки, кінцівки). Майстерно вводячи в орнаментальні композиції птаха, зокрема півня, та профільні зображення жіночої фігури у національному вбранні, майстриня щільно заповнювала площину та повторювала орнаментальні елементи рапортно. Творчий доробок Віри Павленко засвідчує, що художниця значно розширила традиційну петриківську гаму, будуючи композиції як за принципом кольорового контрасту, так і тональних розробок одного або кількох кольорів. Чорним кольором намічала контури малюнка та частково вводила його в елементи орнаменту, що створювало нові можливості для інтерпретації.

Квіткові композиції заслуженого майстра народної творчості України, лауреата премії ім. Катерини Білокур Ганни Павленко-Черниченко (1919–2008) — досконалі та виконані з неабияким смаком у межах традиційної петриківської художньої системи. Поєднання у творчості художниці розпису порцеляни та створення станкових малюнків призвело до взаємозбагачення цих видів мистецтва. Численні панно із «кучерявок», «гвоздик», «цибульок», «перчиків» та інших петриківських мотивів вона майстерно компонувала у вишукані, виключно індивідуальні композиції «вазона». Вирішуючи їх у два-три кольори, майстриня узгоджувала та добирала відтінки контрастних кольорів, які не характерні для петриківського орнаменту: червоного та синього, жовтогарячого та зеленого. Іноді виконувала композиції в пастельній гамі блакитного, сірого та рожево-фіолетового кольорів.

Багаторічна художня праця заслуженого майстра народної творчості України Пелагеї Глущенко (1908–1983) також була означена поєднанням постійних композиційних можливостей традиційних схем «квітки» та «бігунця» з розробкою нових рослинних мотивів. У її віртуозно компонованих творах рисунок стає більш графічним, щільнішим, компактнішим, витонченим за формою. Поява цього прийому стала наслідком роботи Пелагеї Глущенко в поліграфії ще в 1939 році, коли вона стала оформлювати окремі елементи книг — заставки, кінцівки, ініціали. Зверталася майстриня у своїй творчості і до витинанки. Багато років Пелагея Глущенко віддала педагогічній роботі. З 1937 року викладала в Київському училищі прикладного мистецтва, яке згодом реорганізували в Київський художньо-промисловий технікум, вела курси петриківського розпису в студії декоративного мистецтва при Київському обласному будинку народної творчості.

Мистецький доробок Віри Клименко-Жукової (1921–1965) привертає увагу витонченою графікою орнаментів і майстерно промальованими деталями, строго вивіреною композицією і чистотою звучання кольору в гармонійно підібраній золотаво-червоній палітрі фарб. У 1950-ті роки художниця використовувала переважно традиційні «гвоздики», «майори», «цибульки» та перисті листочки, технічно роблячи їх більш ажурними та пухнастими. На початку 1960-х років вона сміливо вводить незвичні зображення тюльпанів, слив, груш і перців; змінює як пластику їх малювання, так і кольорову гаму, будуючи її на поєднанні нових відтінків червоного, рожевого, жовтого, синього та фіолетового.

Марфа Тимченко

Народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка та премії ім. Катерини Білокур Марфа Тимченко (1922–2009) мала яскравий, самобутній багатогранний талант, який проявився у різних галузях і жанрах українського мистецтва. Художниця присвятила понад шість десятиліть свого творчого життя різним мистецьким напрямкам, зокрема народній станковій графіці, декоративному і монументальному живопису, розписам на порцелянових і дерев’яних виробах.

Майстриня наповнювала декоративний орнамент самобутнім «тимченківським» змістом, але водночас розвивала і продовжувала традиції петриківського розпису. У творах художниці завжди вчувається яскрава індивідуальна манера і глибинний національний характер. Усі її композиції побудовано на орнаментальних мотивах, характерних для петриківського малювання. Це зображення «майорів», «гвоздик», «горобини», «цибульок» та інших рослинних орнаментів. У творах блискуче поєднуються традиційність образу і сталість художнього мислення з гострим сприйняттям сучасності («Берізка», 1971 р.; «Горобина у полі», 1973 р.). Художниця вдало поєднувала квітковий орнамент із зображеннями реальних і фантастичних птахів. У композиціях з’являється дія, яка надає динамічності й призводить до поступового переходу від орнаментальних творів до сюжетних («Жар-птиця», «Півень та метелик», «Півень та жаба», всі 1963 р.; «Він і вона», 1966 р.).

Марфа Тимченко понад тридцять років працювала на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі. Вона розписувала порцелянові сервізи, тарелі та вази різних розмірів — від «монетки» до великих виставкових ваз. При цьому об’ємна форма порцелянових виробів не спотворювалася, а, навпаки, набувала ще більшої опуклості, а сам твір ставав більш значущим і монументальним. Музейна колекція яскраво демонструє еволюцію творчої манери художниці й свідчить про її нерозривний зв’язок з художніми процесами в суспільстві та мистецькими уподобаннями часу.

Творчість Марфи Тимченко останнього періоду — безумовно нове явище в розвитку українського декоративного розпису. На початку 1970-х років, не полишаючи роботу над орнаментальними композиціями, вона звертається до живописно-декоративного пейзажу, імпровізуючи на теми народної картинки. Своєрідно відображаючи красу і багатство навколишнього світу, художниця не тільки вводить зображення людини в канонічні народні картини, а й створює поетичні, натхненні ліричні симфонії («На лузі у Седневі», 1972 р.; «Ранок» та «Берези», обидві 1977 р.; «Сила та ніжність», 1980–1981 рр.; «Осінь», 1980–1988 рр.; «У нашому дворі», 1992 р., та інші).

У колекції музею збереглася унікальна збірка ескізів розписів магазину «Казка», що був розташований у Києві на вулиці Великій Васильківській, 54, створених у 1979 році Марфою Тимченко разом зі своїм чоловіком, заслуженим майстром народної творчості України Іваном Скицюком та дочкою Оленою Скицюк. Образно-стилістична цілісність сюжетно-квіткових композицій створювала святкову атмосферу. Улюблені герої українських та світових казок були органічно поєднані в інтер’єрі з традиційним плетивом петриківського малярства. У 2002 році після реконструкції магазину настінні розписи було знищено. Матеріальним свідченням цієї унікальної монументальної роботи є лише ескізи, які у 1980 році автори подарували музею.

Повоєнна Петриківка. Федір Панко і Василь Соколенко

У повоєнні роки в самій Петриківці також відбулися значні зміни. У 1958 році на базі артілі вишивальниць «Вільна селянка» було організовано цех, а через три роки — фабрику сувенірних виробів «Дружба». На відміну від артілі, яка займалася вишивкою за полтавськими взірцями, на фабриці взяли за основу традиційне петриківське малювання, засвоїли нову техніку і знайшли квітковому орнаменту нове застосування. Основним напрямком стає підлаковий розпис на пресованій тирсі та пластмасі. Виготовляють переважно шкатулки, декоративні тарелі, інші види сувенірних виробів.

Малювання поступово втрачає свою «ужитковість» і тісний зв’язок з селянським побутовим середовищем. Змінюється характер творчості майстрів, які тепер працюють над створенням сувенірів і авторських робіт, прагнуть виявити якнайяскравіше свою індивідуальність. Вони вже мають певну фахову освіту й беруть участь у виставках народного та декоративного мистецтва.

Найбільший внесок у становлення цього виду мистецтва зробили випускники Школи декоративного малювання, що існувала в осередку з 1936 до 1941 року. Це учні Тетяни Пати — Федір Панко, Василь Соколенко, Ганна Ісаєва (Пилипенко), Іван Завгородній, Євдокія Клюпа, Олександра Пікуш, Ганна Прудникова, Марія Шишацька та інші.

Найвпливовішим серед майстрів фабрики був заслужений майстер народної творчості України Федір Панко (1924–2007). Протягом багатьох років він працював головним художником фабрики «Дружба» (з 1958 року), а з 1971 року керував експериментальним цехом петриківського розпису при Дніпропетровському художньо-виробничому комбінаті та паралельно викладав у філіалі Дніпропетровської дитячої художньої школи в Петриківці, яка виростила не одне покоління першокласних майстрів.

Федір Панко постійно шукав нові матеріали для втілення своїх творчих задумів. Він використовував пресовану тирсу, дерево, керамічні плитки, полотно, папір. Кожною новою роботою майстер підкреслював, що орнамент — це не просто прикраса виробу, а й гармонія форми, матеріалу, розпису. Майстер використовував у розписах зображення птахів, фігури людей, які стають смисловим центром твору, активізують орнамент.

Плідно працював з молоддю і заслужений майстер народної творчості України Василь Соколенко (1922–2018), який разом з Федором Панком стояв біля витоків фабрики «Дружба», а з 1971 до 1992 року очолював творчий колектив підприємства як головний художник.

Будучи головним художником фабрики «Дружба», Василь Соколенко постійно працював над пошуками нових форм для сувенірних виробів, але згодом повернувся до традиційного матеріалу — дерева. Тлом виробів був натуральний колір деревини. У цей час збагачується і асортимент сувенірів. З’являються баклажки різних розмірів, барильця, сільнички, ложки, вази й тарелі з різними профілями.

Середнє і молодше покоління

Порівняно невеликими, але унікальними збірками творів представлені в музейній колекції майстри середнього покоління петриківчан. Серед них Векла Кучеренко (1908–1954), Василь Кучеренко (1917–1994), Василь Вовк (1910–1947), Надія Тимошенко (1908–1971), Ганна Ісаєва (Пилипенко) (1912–1983), Ганна Прудникова (Завгородня) (нар. 1921 року), Євдокія Клюпа (1921–1996), Марія Шишацька (1921–1996), Олександра Пікуш (1921–1968), Надія Пікуш (нар. 1922 року), Зоя Кудіш (1925–1998) та інші. Без їхнього творчого внеску у розвиток орнаментального мистецтва загальне враження від мистецької спадщини петриківчан було б неповним. У доробку кожного майстра своє індивідуальне сприйняття мотивів петриківського орнаменту, свої особливі нюанси як у використанні традиційної кольорової гами, так і в побудові композицій та масштабі основних і допоміжних елементів.

Багато декоративних панно, виконаних петриківчанами протягом 1960–1970-х років, створено для експонування на виставках у великих залах. Тому цим композиціям притаманне укрупнення елементів орнаменту та підвищена декоративність за рахунок вільного оперування відкритими кольорами. Малюнок стає щільним, а його елементи заповнюють аркуш, залишаючи лише невелике поле по краю.

Наступне покоління петриківчан, творча зрілість яких припадає на кінець 1960-х — 1990-ті роки, звертається, крім орнаментальних панно, і до композицій з певними елементами жанровості, вирішуючи їх декоративними засобами. Центральне місце у цих творах, як за площею, так і за смисловим навантаженням, займають птахи та комахи. У 1966 році Володимир Глущенко створює ряд новаторських сюжетних робіт («Все для тебе, кохана!» та «Декоративне панно з півнем та метеликами», а в 1972 році — декоративні панно «Життя» та «Два півники»). Цю тенденцію продовжили у своїй творчості інші майстри, зокрема Віра Тезик у роботах «Павичі», «Півень та зозулі» (обидві 1974 р.) і «Півень та курочка» (1977 р.).

Значним мистецьким явищем у 1980 році стала велика виставка «Петриківський розпис і його витоки» з колекцій Національного музею українського народного декоративного мистецтва, Дніпропетровського художнього музею та авторських творів майстрів Петриківки. Вперше громадськість мала змогу так широко ознайомитися з творчим доробком кількох поколінь петриківчан. Серед них були твори народних художників України, лауреатів премії ім. Катерини Білокур Ганни Самарської (нар. 1942 р.) та Андрія Пікуша (нар. 1950 р.), заслужених майстрів народної творчості України Володимира Глущенка (нар. 1939 р.), Ніни Турчин (нар. 1941 р.), Марії Пікуш (нар. 1954 р.), сестер Лідії Булавін (Стативи) (нар. 1959 р.) і Валентини Дека (Стативи) (нар. 1957 р.); майстрів народної творчості Віри Тезик (нар. 1942 р.), Анатолія Чернуського (нар. 1947 р.), Ніни Чернуської (нар. 1950 р.), Тамари Самець (нар. 1953 р.), Марії Кравець (1941–1983), Валентини Панко (нар. 1960 р.) та багатьох інших.

Андрій Пікуш і Ганна Самарська

Багато років працювала на підприємстві учениця Катерини Білокур, одна з найвідоміших петриківських майстринь Ганна Самарська, яка народилася на Київщині в селі Богданівка. Її петриківські орнаменти позначено індивідуальним баченням вікових традицій, пошуками нових композиційних рішень та орнаментальних образів. Кожна з робіт майстрині, яка зберігається в музейній колекції, демонструє віртуозне володіння технікою петриківського письма, вишуканий смак, багату тональну градацію основного кольору («Жовті квіти», «Синій май», обидві 1973 р., «Червоні троянди», «Декоративне панно», обидві 1974 р., «Весна», 1980 р.).

У 1994 році за ініціативи Андрія Пікуша на базі експериментальних майстерень було організовано виробниче творче об’єднання «Петриківка», нині Центр народного мистецтва «Петриківка», який об’єднує сьогодні декілька поколінь талановитих майстрів. В особистій творчості майстер успішно поєднує традиції старих петриківських майстрів із сучасною образною мовою та формує індивідуальний стиль малювання. Його роботам властиве тонке відчуття та багатство кольору, співзвучність ліній, чітка побудова орнаментальної композиції. Музейна колекція автора представлена знаковими для його творчості декоративними панно «Соняшники» (1974 р.), «Квітник» (1975 р.), «Пави на калині» (1994 р.).

Постійно вдосконалюючи свою майстерність, Андрій Пікуш відроджує забуті форми дерев’яного селянського начиння (баклаги, барильця, миски, поставці), дитячих іграшок (сопілки, свищики, візочки). Він також розробляє сучасні форми дерев’яних виробів (вази, цукорниці, скарбнички, настінні тарелі). Прагнучи розширити межі застосування петриківського малювання, художник пробує свої сили в освоєнні розписів на виробах із гутного скла (штофах, бутлях, куманцях, «ведмедиках» та інших традиційних українських формах).

Спадкоємність поколінь

Кожне нове покоління петриківських майстрів, покликане працювати в межах певної традиційної художньої системи, створює роботи, які вирізняються композиційною чіткістю та ясністю творчого задуму, легкістю та вишуканістю виконання. Кожна наступна доба пов’язана із здобутками попередніх епох, але шукає власне висловлення і стиль. Тому в мистецькому доробку нових поколінь петриківчан — свої особливі нюанси як у використанні традиційної кольорової гами, так і в побудові композицій та масштабі основних та допоміжних елементів. У кожного майстра своя індивідуальна, особлива «родзинка», але разом з тим це колективні твори осередку.

Предмети побутового призначення, стінопис, декоративні панно, сувеніри, які створені петриківчанами, характеризуються високою майстерністю та глибинним знанням місцевих традицій. Ці твори мають свою стилістику та палітру, своєрідно віддзеркалюють час і навколишній світ. Творча манера майстрів вражає безмежною кількістю імпровізацій, виконаних легкими, плавними, довершено вивіреними мазками. В орнаментальних композиціях петриківчан перед нами постає сила народного характеру та самобутність ліричної душі. Творчий доробок майстрів села Петриківка Дніпропетровської області є безцінним внеском в історію української та світової культури.

5 грудня 2013 р. на восьмій сесії Міжурядового комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, яка проходила в м. Баку (Республіка Азербайджан), було прийнято рішення про включення Петриківського розпису до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства. Петриківка стала першим представником від України, яка отримала такий високий міжнародний статус та всесвітнє визнання.